ІСТОРИЧНИЙ ВЕЧІР «ЖІНКИ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ»

ІСТОРИЧНИЙ     ВЕЧІР   «ЖІНКИ     В    ІСТОРІЇ    УКРАЇНИ»

Лунає пісня «Ніч яка місячна»

Ведучий: Старі ікони доносять до нас одухотворені, просвітлені обличчя наших жінок ще від прадавніх часів і часто з книжкою в руках. Вони не тільки були дружинами найшанованіших чоловіків з українських князівських родів, шляхти та козацької старшини, а й самі були політиками, ученими, митцями. Протягом усієї історії України чимало з них у культурно- освітній, політичній і навіть військовій діяльності не тільки поступалися перед чоловіками, а й перевершували їх. Але завжди на різних життєвих шляхах і перехрестях українська жінка стояла на боці милосердя, несла велику любов і родинн й затишок.

Ведуча: Своє уявлення про жінку-русинку, яка тисячі років творить життя, зцілює людей своєю добротою, змогли передати в подобі Богоматері давньоруські майстри іконопису. Не дарма в культурі українського народу найбільш поширеними були два мотиви: Богоматір Милування – мати, яка пестить дитину, й Оранта ( або Панагія) Заступниця, Покровителька. Запорожці понад усе шанували Покрову Богоматір. На іконі з Покровської січової церкви Покрова боронила козацтво простертим над їхніми чубатими головами рушником.

Ведучий: Визиск із боку феодалів Польсько-Литовської держави й турецько-кримська агресія були причинами утворення українського козацтва. Український народ створив для свого захисту козацьке воїнство, яке перетворилося на Запорозьку Січ – спочатку військовий, потім і політичний центр України.

Ведуча: Ми говоримо «Січ за порогами», «Республіка вільного духу», «вольниця», і перед нами постають славетні козаки-запорожці – сильні, сміливі, волелюбні, незалежні. Не дарма ж в Україні й досі найвищою похвалою звучить «Оце видно, що козак!»

Ведучий: У кожного козака була мати, сестри, кохана, наречена, деякі мали й дружину з дітьми. Вони плакали, виряджаючи козаків на Січ, у похід, роками чекали на їх повернення, а не дочекавшись, знову чекали...

 Лунає пісня «Реве та стогне Дніпр широкий»

Ведучий: Утративши надію дочекатися повернення козака, дівчина гине, а козак, повернувшись, від горя накладає на себе руки.

Ведуча: Постійна відсутність чоловіка – козака, що пішов на Січ, у похід або загинув, сприяла формуванню в українській жінці стійкості, незалежного характеру. За відсутності чоловіка треба було виховувати дітей, сіяти й жати хліб, самій розв»язувати важливі справи. Усе це підносило на вищий щабель її власну гідність та авторитет, сприяло формуванню самостійності й волелюбства.

Ведучий:        Зажурилась Україна, що ніде прожити –

                               Витоптала Орда кіньми маленькії діти.

                               Ой маленьких витоптала, великих забрала,

                               Назад руки потягла, під хана погнала.

Ведуча:

                               На Чорному морі на білому камені

                               Ясненький сокіл жалібно квилить – проквиляє.

                               Смутно себеб має, на Чорне море спильна поглядає.

                               Що на Чорному морі недобре ся починає.

                               Що на небі усі звізши потьмарило,

                               Половину місяця  в хмари вступило,

                               А із низу буйний вітер повіває,

                               А по Чорному морю супротивна хвиля вставає.

Ведучий: Історичні джерела свідчать, що наявність в українській жінці зовнішньої та душевної краси, тонкого розуму та почуття лідерства сприяла тому, що вона навіть у неволі посідала високе становище в Османській імперії.Українки-невільниці навіть були дружинами султанів.

            У 1520році під час нападу татар на прикарпатське містечко Рогатин була захоплена в полон і продана в султанський гарем 15-річна Настя, донька місцевого священика Лісовського. Незабаром із рабині-наложниці вона стала улюбленою дружиною Сулеймана 1 Пишного – одного з наймогутніших, наймудріших султанів грізної імперії, що загарбала понад 30 держав і простяглася аж на три континенти – Азію, Європу й Африку.

            Настя була невелика на зріст, граціозна, із ніжними рисами обличчя та одухотвореним поглядом променистих карих очей. Проте полонила вона Сулеймана насамперед за все своїм непересічним розумом, духовним багатством, незалежним характером української дівчини, умінням дати добру й мудру пораду.

            Це ж якою мала бути сила кохання, щоб усесильний володар світу розпустив свій гарем, повіддавав своїх жінок іншим і не хотів більше нікого знати, крім своєї Гуррем? Сулейман знав лише свою Настю-Роксолану. Він надав їй титул великої султани Стамбула. Ніколи за свою історію Туречини жінка ще не посідала такого почесного місця.

            Настя завжди супроводжувала султана на різних прийомах, виставах, бенкетах. Усю Європу вразила звістка, що султана розмовляє з послами латинською мовою.

            Тільки їй дозволялося робити те, що суперечило турецьким традиціям, мусульманським законам: з»являтися перед чужоземцями без паранджі, позувати художникам. Роксолана відкрила першу сторінку турецької дипломатії: за її намовою відбулася зустріч іспанських послів із султаном, що подарував іспанському народові мир.

            Настя не забувала про рідний край. Султан дав їй слово не грабувати більше України.

            Щоб вижити і вистояти у великому султанському палаці, сповненому інтриг й небезпек, Роксолані, крім чарівності, веселості, освіченості й мудрості, потрібні були мужність, кмітливість, а інколи й жорстокість.

            Перемогою Насті закінчилась боротьба з великим візиром Ібрагім-пашою та першою дружиною Сулеймана – Фатімою. Результатом цієї перемоги було призначення намісником царя сина Роксолани – Селіма.

            Недаремно Настя прожила на світі. Вона все зробила для України, що змогла. Сорок один рік войовнича Порта не чинила нападу на Україну та стримувала татар.

Лунає пісня «Засвіт встали козаченьки»

Ведуча: Українською Сафо називають Марусю Чурай, оскільки вважають її автором багатьох народних пісень, зокрема «Засвіт встали козаченьки», «Віють вітри, віють буйні», «Ой не ходи, Грицю», «Наприкінці греблі шумлять верби».

            За переказами, народна поетеса та співачка народилась 1625р в Полтаві в козацькій родині. ЇЇ батько, Гордій Чурай, був соратником Павлюка, що очолив повстання 1637р. Після поразки повстанці були страчені у Варшаві.

            Маруся мала чудовий голос і майстерно співала пісні, які складала з різних приводів. Часто навіть у звичайній розмові вона викладала свої думки віршами:

                        В розмові я, сказати б, то не дуже.

                               А в пісні можу виспівати все.

            Навесні 1648р почалася Визвольна війна. Піднявся на боротьбу і Полтавський полк, у якому був ї коханий Грицько Бобренко. Особисті переживання Марусі, її туга за коханим, перетворилися на нові пісні і думи. Маруся нетерпляче чекала Гриця, але він не з»являвся. Сумнів закрався в душу дівчини. Якось восени приятелька Марусі влаштувала вечорниці. Маруся пішла туди, мабуть, із таємним бажанням побачити Гриця. Він справді прийшов, та ще й не сам, а зі своєю молодою дружиною. Ця зустріч призвела до рішучого зламу в настрої Марусі, вона сколихнула її палку натуру. Ревнощі, ображене дівоче самолюбство, згадки про нещасливе кохання, нездійсненні дівочі мрії – усе це завирувало в її душі й породило страшний план помсти. Коли померлого Гриця принесли до церкви, туди прибігла сповнена відчаю Маруся. Вона кинулися до труни, цілувала небіжчика, і, обливаючись слізьми, розповіла про свій злочин.

            Суд полтавського полку засудив 1652року Марусю Чурай до смертної кари. Коли на центральному майдані Полтави на помості стояла закута в кайдани Маруся, і писар читав смертний вирок, через натовп прорвався вершник. Ім»ям Богдана Хмельницького він припинив читання вироку та вручив писарю гетьманський наказ про помилування Марусі. Життя було їй дароване в пам»ять героїчної загибелі батька та за чудові пісні, які вона склала.

                        Ця дівчина не просто так, Маруся.

                               Це-голос наш. Це-пісня.Це-душа.

                               Коли в похід виходила батава,-

                               Її піснями плакала Полтава.

                               Що нам було потрібно на війні?

                               Шаблі, знамена і її пісні.

                               Звитяги наші, муки і руїни

                               Безсмертні будуть у її словах.

                               Вона ж була як голос України,

                               Що клекотів у наших корогвах!

            Маруся не довго жила на світі після помилування та померла в каятті в 1653році.

                        Вона піснями виспівала душу.

                               Вона пісні ці залишає нам.