Історія виборів

ІСТОРІЯ ВИБОРІВ

         Вибори та голосування як спосіб здійснення народовладдя здавна практикується людьми. У стародавні часи формування публічної влади та її функціонування ґрунтувалися на виборності кращих(старших за віком, наймудріших, найхоробріших, найсильніших) членів общини, делегуванні їм права суспільним життям на повазі до волі більшості.

         Вважається, що найпершою формою первісного врядування були народні збори, за допомогою яких спільні  проблеми розв’язувалися всіма членами первісної общини. На племінній сходці люди криком розхвалювали або відхиляли якусь пропозицію чи рішення ради старійшин. Поступово епізодичні народні збори замінювались радою старійшин, яка перетворюється на постійний орган управління. Розвивалась і виборча практика, поширювалися представницькі форми управління державою.

         Представницьке народовладдя виникло в Стародавніх Афінах у VII ст. до н.е. Поширеним способом призначення на посаду було жеребкування – у ньому вбачали виявлення найвищої волі.

         З античних часів походить поняття “кандидат”. У стародавньому Римі громадянин, який претендував на високу державну посаду, надягав білий одяг (латиною candida – означає “біла тога”) і ходив вулицями, закликаючи співвітчизників віддавати за нього свої голоси. Цікаво, що голосування під час обговорення питань у сенаті у Стародавньому Римі проводилося шляхом розходження голосуючих у різні боки.

         Елементи виборності органів урядування та колективного волевиявлення були наявними й у суспільствах та державах доби середньовіччя. Так, король франків Хлодвіг I мав при собі раду до якої входили вищі чиновники та єпископи. Рада знаті, що існувала при королі значною мірою обмежувала владу монарха. Саме  з такої радив середині XIII ст. у Франції виник парламент. Цей орган станового представництва дістав назву Генеральних штатів. Феодальна монархія Франції набувала ознак станово – представницької.

           З часом такі представницькі збори з’явились в інших європейських країнах. У Франції вони називалися Генеральними штатами (1302), У Іспанії –Кортесами, У Чехії та Польщі – Сеймами. В Україні першою спробою наділити представницькими повноваженнями окремих осіб були віча – загальні збори, які вирішували як політичні, так і політико –

  адміністративні питання. У Великому  Новгороді голосували криком. Звідти,

 до речі, і походить слово “голосувати” – подавати голос, кричати. Перемагав на виборах той кандидат, за якого голосніше кричали. На Запорізькій Січі козаки, голосуючи, кидали шапки до різних куп – “за” або “проти”.  Логічним продовженням цього процесу стала участь української (часто ополяченої чи зросійщеної) шляхти в управлінні Річчю Посполитою та Московською(Російською) державами.

         Парламентська форма правління набула поширення у світі після буржуазних революцій XVII – XVIII ст. Відтоді в Європі, а згодом і в Північній Америці вкорінюються ідеї щодо поділу влади на законодавчу та виконавчу, загального виборчого права для чоловіків, періодичної змінюваності  посадових осіб, поширюється ліберально – демократичний спосіб політичної взаємодії та організації влади, однією з центральних складових якого стають вибори.                                                                               Однак лише у XXст. З’явилась вимога щодо загального та рівного виборчого права, а вибори стали найбільш поширеним способом формування влади, однією з головних ознак справедливого суспільного устрою.                          На теренах нашої Батьківщини способом народного волевиявлення за часів Київської Русі було народне зібрання – віче, яке скликалось за волею князя. Це були своєрідні збори військового населення – у них брали участь усі чоловіки, окрім холопів.                                                                                             Згодом замість віча князь став збирати раду, що складалася з наближених феодалів, землевласників, духовенства – бояр. Рада бояр мала значний вплив на князя у таких важливих питання, як оголошення війни й укладення миру, вибір союзників, ухвалення нових законів тощо.

         Виборні начала були властиві українському козацтву від самого його виникнення у XVI ст. Верховною законодавчою владою в державі запорізьких козаків була Січова рада. Вона ж обирала терміном на один рік виконавчу владу – військову старшину Січі – й Верховний суд Січі( терміном на три роки). У запорізьких козаків виборними були всі командні посади, від гетьмана, осавулів, писаря, обозного, судді до отаманів, що командували десятками, та іншої старшини.

         Козацькі ради проходили досить бурхливо. Найчастіше у суперечках перемагала та сторона, яка голосніше кричала. Той, кого обирали, за звичаєм мав двічі відмовитись від пропозиції і погодитись лише на третю, при цьому лаючись та погрожуючи всім.

         На Слобожанщині на чолі кожного полкового уряду також стояли виборні полковники та полкова старшина. Щоправда, їх обирало не все товариство і не на обмежений час, а довіку.

         Україна відчула вплив виборчих традицій інших держав,  під підпорядкуванням яких перебували у різні часи окремі її території. У російському політичному устрої існувала Боярська дума – вища рада феодальної знаті при знаті, а згодом при царі. Указом Петра I вона була скасована у зв’язку  із заснуванням Сенату. Вагомим внеском у запровадження в Росії виборчого права, у набуття традицій і практики парламентаризму вважається утворення Державної думи – найвищої в Російській імперії представницької установи, яка існувала впродовж 1906 –1917 років.  

         Значним здобутком громадянської виборчої  культури були вибори, що проходили на західно - українських землях за часів перебування їх під владою Австрії та Польщі. Декретом австрійського імператора від 1861 року Галичина, яка була однією з австрійських колоній, здобула право обирати свій крайовий законодавчий орган місцевого самоврядування – Галицький сейм. Цей представницький орган складався з курій, до яких обиралися депутати окремо від кожної верстви населення. За час перебування Західної України під владою Польщі тут кілька разів  проводилися вибори до польського сейму –  у 1922, 1928, 1930 роках. Історики зазначають, що головним у них було не висування своїх представників як таке,  а прагнення влади через участь українців у виборах домогтися визнання ними факту державної незалежності до Польщі.

         Своєрідною інституцією громадського представника стала Українська Центральна Рада, яку було створено у березні 1917 року. Вона була не лише органом представництва різних політичних сил, а й установою, яка мала парламентські, тобто законодавчі повноваження.

         За радянських часів представницькі органи, якими були Верховна Рада СРСР та Ради інших рівнів, мали обмежені функції, оскільки діяли в рамках соціальної системи, що визначалася не законодавством, а переважно партійно – державною практикою та загальним рівнем політичної культури суспільства.

         У 1980 – 1990-х роках демократизація загальнополітичного і виборчого процесу в Україні виявилось перед усім у змінах стосовно практики проведення виборів до органів влади. Так, у 1990 році в СРСР відбулись вибори до всіх представницьких органів у державі, які вперше проводилися на засадах альтернативності. У 1991 році в політичній системі України була запроваджена інституція Президента України, а 1 грудня відбулися перші в новітній історії нашого суспільства прямі і всенародні президентські вибори, на яких переміг Леонід Кравчук.

         Набуттю вітчизняного електорального досвіду сприяли проведені у березні – квітні 1994 року дострокові вибори до Верховної Ради України.

Під час цих виборів було запроваджено висування кандидатів від груп виборців та політичних партій.

         У червні – липні 1994 р. в Україні також на засадах політичного плюралізму проводились дострокові президентські вибори і вибори до місцевих органів влади. Після другого туру голосування Президентом України було обрано Леоніда Кучму.

         За результатами президентських виборів 2004 року Президентом України став Віктор Ющенко.

         Вибори нового складу Верховної Ради України, що відбулися у березні 1998 року, вперше проводились за змішаною виборчою системою. За такою самою системою відбулися вибори народних депутатів у 2002 році.

         Сучасна виборча система України має свої особливості. Відповідно до законів “Про вибори народних депутатів України” та “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад і сільських селищних, міських голів” вибори народних депутатів, а також депутатів міських, районних у містах, районних, обласних рад, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим відбулися за пропорційною системою , вибори Президента України – за мажоритарною системою абсолютної більшості, вибори сільського, селищного, міського голови, депутатів сільських та селищних рад проходили за мажоритарною системою відносної більшості.